АКТУАЛЬНО

Покоління, що досягло мети – Михайло Дубинянський

Американський фантаст Кліффорд Сімак, якого на пострадянському просторі часто і помилково називають “Саймаком”, опублікував своє оповідання “Target Generation” сімдесят років тому, в далекому 1953-му.

В оповіданні описується земний Корабель, відправлений до іншої зоряної системи тисячу років тому. За цей час на борту змінилося сорок поколінь людей. Справжнє призначення Корабля давно забуте, наукові знання втрачені й заміщені міфами. Пасажири вважають Корабель нерухомим центром Всесвіту, навколо якого рухаються зірки.

Але багатовікова подорож наближається до кінця. Перед самим фінішем головний герой, таємно навчений грамоти, виявляє інструкції від далеких предків і дізнається правду. А заодно він розуміє, що втрата знань про справжню мету Корабля була неминучою:

“Хіба могли б люди жити тисячу років на Кораблі, якби вони знали його мету і призначення? Звичайно, не могли б. Вони б почувалися пограбованими й обдуреними, вони б збожеволіли від думки, що вони – лише переносники життя, що їхні життя і життя багатьох поколінь після них будуть просто закреслені, щоб далекі нащадки могли прибути на далеку планету. І був тільки один спосіб боротися з цим – забути, в чому справа. Після перших кількох поколінь люди жили в тісному гуртку своєї маленької цивілізації, і цього їм було достатньо”.

Фантастичне оповідання Сімака багато в чому перегукується із сучасною вітчизняною реальністю.

Сьогоднішні українці сприймають себе як Target Generation. Як покоління, що досягло мети, до якої Україна йшла століттями. Ця мета – звільнення від імперського впливу та здобуття повноцінної незалежності.

У XXI столітті Україні вдалося те, що залишалося недосяжним протягом минулих епох. З висоти сьогодення цей історичний шлях видається тернистим, але визначеним наперед. І, звичайно, сучасним захисникам незалежності хочеться вірити, що вони реалізують заповітне бажання попередніх поколінь українців. Але тут виникає одна делікатна проблема.

На жаль, з історичною спадкоємністю все складається не так гладко, як хотілося б. У 1917-1920 роках стійких прихильників УНР виявилося менше, ніж українців, готових прийняти радянську владу. У 1940-х у лавах УПА воювало набагато менше наших співвітчизників, ніж у сталінській армії. А в застійні часи нечисленні дисиденти губилися на тлі масового конформізму і масової лояльності до тоталітарного режиму.

Не краще йшли справи і в більш віддалені епохи. Україна XIX століття не знала нічого порівнянного з польськими національними повстаннями 1830-1831 або 1863-1864 років. А наймасштабніший народний виступ XVIII століття – Коліївщина – і зовсім зіграв на руку російському імперіалізму.

Словом, біологічні предки нинішніх українців далеко не завжди поділяли переконання і устремління своїх нащадків. А тому, озираючись назад, ми стикаємося з неминучим питанням: як оцінювати ту частину українських предків, чия поведінка явно розходилася з нашими власними цінностями?

Чи потрібно рішуче зректися їх, піддати їх кенселінгу, постфактум позбавити їхнє існування будь-якого сенсу? Або ж краще вчинити по-іншому – спробувати заднім числом підігнати їх під наш сьогоднішній світогляд? Приписати предкам бажану мотивацію? Оголосити їх таємними борцями за українську незалежність, яким вдалося дуже добре замаскувати свої справжні спонукання?

Прикладом другого підходу може слугувати епопея з київською “Батьківщиною-матір’ю”. У 2023-му було ухвалено політичне рішення про збереження і переосмислення радянського колоса – і тут же з’явилося відповідне ідейне обґрунтування. З’ясувалося, що сталева “Лаврентіївна” від самого початку була не зразком тоталітарного офіціозу, а уособленням українського національного духу. Такою собі фігою в кишені, яку Київ припас для Москви ще в застійні брежнєвські часи.

У принципі, такий підхід універсальний. Припустимо, завтра буде ухвалено політичне рішення про збереження і переосмислення скандального пам’ятника Щорсу в столиці. Зрозуміло, в такому разі негайно з’ясується, що помпезний монумент сповнений не радянським, а прихованим антирадянськими духом. І що під виглядом комдива Щорса скульптори Бородай і Лисенко увічнили пам’ять волелюбних отаманів часів української національної революції…

Принадність державної історичної політики в тому, що за бажання вона дає змогу довести абсолютно все. Головне, щоб таке бажання виникло. А уявити всіх українських предків як власних однодумців бажали б дуже багато хто з нас.

Чи існує альтернативне рішення – менш комфортне, але більш чесне? Чи можна примиритися з неоднозначним українським минулим, не перекреслюючи цілі відрізки цього минулого і не намагаючись переробити їх заднім числом?

Теоретично – так. Однак тоді нам доведеться визнати, що у XVIII-XX століттях більшість українських предків нагадували персонажів Кліффорда Сімака, які вважали власний Корабель нерухомим центром світобудови.

На відміну від нас, вони не розглядали історію України як послідовний рух до незалежності: перебування українських земель у складі російської, а потім радянської імперії здавалося їм чимось природним і нормальним. Нічого іншого вони не знали і не прагнули дізнатися. Проживши своє маленьке життя на тлі довготривалих історичних процесів, приземлені й безідейні обивателі не могли оцінити їхнє реальне значення.

Але навіть якщо мільйони українців з минулого не брали жодної участі в національно-визвольній боротьбі, їм все одно дісталася відповідальна й необхідна історична місія. Та сама місія, яку виконували багато поколінь пасажирів Корабля біля Сімака: протягом сотень років вони виступали переносниками життя. Важливість цієї історичної ролі не слід недооцінювати.

Щоб стати переносником українського життя в 1930-ті чи 1940-ті, приземленому обивателю довелося пройти через справжнє пекло. Але безідейні українські предки впоралися з цим завданням, і лише завдяки цьому змогли з’явитися на світ їхні просунуті нащадки – нинішні захисники незалежності.

Сьогодні багато хто з нас має право дивитися на своїх біологічних предків зверхньо. Ми бачимо і знаємо те, чого не бачили і не знали вони. Ми розуміємо те, чого вони зрозуміти не могли. Перед нами відкрилося історичне вікно можливостей, якого не було в них.

Сучасні українці стали поколінням, яке досягло мети – а українці з минулого часто навіть не замислювалися про цю мету.

Але якби не було їх, скромних переносників життя, ми б не існували у XXI столітті, не пишалися б власними здобутками і не розглядали б себе як Target Generation.

І про це варто пам’ятати.

НЕ ПРОПУСТІТЬ

ЦІКАВІ МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ