Політолог Омелян Тарнавський аналізує, чому західні країни, намагаючись уникнути повної поразки Росії у війні з Україною, можуть йти на компроміс з Кремлем.
Страх Заходу щодо поразки Росії і України веде сторони до неминучого компромісу
Вже третій рік триває війна Росії проти України. Повномасштабна війна, якої світ не бачив упродовж останніх 80 років.
Ця війна могла не початися, якби колективний Захід був більш рішучим і миттєво відповів Росії за незаконне захоплення півострова Крим і Донбасу у 2014 році. Або хоча б надав достатньо зброї Україні у 2021 році, щоб Москва не наважилася на повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року.
Однак ні одного, ні другого не сталося. Замість цього були численні спроби умиротворити тирана Путіна, спробувати з ним домовитися. А він цілком справедливо сприймав це як слабкість та наважився на війну століття.
З другої половини 2021 року Україна отримувала лише попередження від політиків і військової розвідки різних країн про те, що Володимир Путін готує повномасштабне вторгнення на початку 2022 року. Але крім риторики, потрібні були і дії. А їх не було. Не було ні масового постачання Україні зброї, ні тотальних санкцій проти Росії, які паралізували б її економіку і унеможливили б повномасштабний напад.
Українське суспільство, безумовно, вдячне за ту допомогу, яка зрештою почала дозовано надходити. Без неї ми б дійсно не вистояли. Однак її недостатньо для цілковитої перемоги. І колективний Захід це чудово розуміє та, можливо, робить так свідомо. Однак послаблення військової підтримки чи її невідповідність викликам на полі бою, особливо в період гарячої війни, може призвести до геополітичної катастрофи – поразки України.
Це не лише про те, що Західний світ буде принижений і втратить свій авторитет. Це і про те, які ця фатальна помилка може мати згубні наслідки.
От уявімо таку ситуацію, коли Російська Федерація перемагає у війні та повністю окуповує територію України. Всім відомо, що Володимир Путін має маніакальні імперіалістичні амбіції. І вони Україною не обмежуються. Під загрозою військових провокацій Москви вже зараз є країни Балтії, всупереч їх приналежності до Північноатлантичного альянсу, та Молдова. Що це означає у практичній площині? А те, що у разі перемоги Росії у війні проти України Москва буде мати у своєму розпорядженні дві найбільш боєздатні армії у всьому світі: свою армію і українську армію − ту, яку впродовж багатьох років навчають військові НАТО, яка зараз отримує певну сучасну зброю від держав-членів НАТО, яка тісно комунікує з розвідувальними органами більшості провідних держав ЄС і НАТО тощо. Все це, безсумнівно, становить велику цінність як для нас і наших партнерів, так і для Росії. У випадку своєї перемоги Путін отримає доступ до цього − до всього досвіду української армії, до всіх ресурсів України: до людей, до техніки, до території. І всі ці колосальні ресурси, загартовані у ході десятирічної війни, він скерує проти колективного Заходу.
Це не жарти. Це те, що має серйозно насторожувати західних еліт, коли виникає думка повністю задовольнити претензії путінського режиму. Тим паче, не важко здогадатися, що після такого гіпотетичного тріумфу Володимир Путін зрозуміє, що перешкод на його шляху стало ще менше, тож він неодмінно ухвалить рішення про подальше просування свого військового контингенту. Можливо, не одразу, але з часом так може статися.
Тож, як би не було парадоксально, поки західні політичні еліти остерігаються розгрому російської армії через побоювання перейняття регіональної ініціативи Китаєм, Володимир Путін отримує від цього задоволення і використовує на свою користь, тому що це саме те, що йому необхідно – щоб Захід боявся фіаско Росії. Й виходить так, що своєю “стриманою” політикою колективний Захід волею-неволею сприяє самоствердженню путінської хунти.
Та чи можливе доведення окресленого гіпотетичного сценарію до дійсності? Однозначно ні. Він не відповідає стратегічним інтересам цивілізованого світу. Це обумовлено тим, що паралельно страху поразки Росії у нього є і неприхований страх щодо поразки України, що б стало великою катастрофою для всього світу і початком занепаду колективної гегемонії Заходу.
Для нашої держави це певний запобіжник і умовна гарантія, що Західний світ хоч і не допоможе нам здобути цілковиту перемогу, проте надаватиме необхідні ресурси для збереження державності і більшої частини території під українським суверенітетом.
Такий стан справ, коли перемога жодної зі сторін неможлива, вочевидь веде до переговорів про встановлення миру на засадах взаємних поступок. Оскільки Україна залежна від підтримки Заходу, нам доводиться враховувати це у вибудовуванні своєї воєнної стратегії.
